Привіт!

Я люблю Україну.  Я народилась на цій землі, тут моя батьківщина, тут я росла, мріяла і зараз продовжую думати про найкраще майбутнє для нашої  країни. Всі ми знаємо, що Україна – країна християнських традицій. Навіть якщо ми не вважаємо себе релігійними людьми, ми дружньо вітаємося словами «Христос ся рождається» та «Христос воскрес», дотримуємося споконвічних традицій та принаймні інколи ходимо до церкви.

Я росла в сімї, де з дитинства мене навчили вірити в Бога, навчили шанувати християнські традиції та “правильно” святкувати Різдво та Пасху. Я знала, що треба ходити до церкви та чинити розважливо, добре та справедливо.

Християнство для мене, як і для більшості жителів Західної України, було частиною звичайного буденного життя.

Я приїхала навчатись до Києва – сучасного та прогресивного міста, де панує свобода думки, кожен чинить як він вважає справедливим, де нема однієї правди та істини.

Я привезла з дому частинку отого свого християнства – іконку, яку повісила над ліжком, хрестик-оберіг та декілька завчених напамять молитов, які допомагали мені за складних обставин.

Я згадувала про Бога лише коли було тяжко, коли не було грошей чи не здавалась сесія. Весь інший час я будувала своє життя сама, за своїми правилами. Я знала, що Бог буде оцінювати моє життя в кінці, я думала Йому немає діла до нього зараз, тому ще до кінця життя встигну покрити всі свої гріхи – хорошими справами. Звісно, відчуття провини інколи приходило, але ж сходиш до церкви – і наче легше на душі.

У мене зявилось багато друзів, серед яких було купа різнодумців. Одні кричали, що Бог це – міф, інші ніколи не піднімали цю тему, і питання віри для них не було цікавим, були і ті, які щиро молились і називали себе християнами. 

Один вечір на гулянці в кімнаті мого гуртожитку один з одногрупників тикнув пальцем на іконку і запитав: «Ти реально в це віриш?» Всі дружно засміялись. Я гордо підняла голову зі словами: “Вірю, а що?”

Гулянка продовжилась, на інший день життя ішло як і раніше, а в моїй голові не переставало лунати запитання: А ти реально в це віриш?

Я почала роздумувати, на чому ж реально базується моя віра? Хіба це не просто традиції, які мені навязали батьки? Хіба Бог має якесь відношення до мого життя? Хіба Його відсутність чи присутність вплине на моє завтра, на мій успіх, на мої цілі, моє щастя?

Я почала шукати відповіді на ці запитання. Це не було легко, адже було багато щоденних проблем та турбот і роздуми про сенс буття не були в моїх пріоритетах.

Згодом я почала читати Біблію і помітила, що ця книга багато пише про Ісуса. Я мало роздумувала над тим, хто Він є раніше. Звичайно, якби мене запитали, я б сказала що Він Син Божий, Святий, Спаситель. Але ці слова просто були завченими правильними відповідями.

В Біблії є історія, коли до Ісуса прийшли священники, що змушували народ дотримуватись багатьох правил і традицій. Ісус дав характеристику цих людей:

«Лицеміри! Оці люди устами шанують Мене, серце ж їхнє далеко від Мене!» (Від Матвія 15:7,8)

Моє серце теж було далеко від Ісуса. В ньому не було місця для Нього, адже його місце займала я сама, мої цілі та плани на життя, мої гріхи.

В Біблії я прочитала, що жодна людина не може виправдатись перед Богом виконанням закону. Бо всі ми згрішили І всі позбавлені Божої слави (мало чи багато гріхів ми робимо, ми відділені від Бога за ці гріхи) Тому надіятись на те, що в кінці життя я заслужу на Божу милість своїми добрими справами у мене не було уже шансу.

Але Божа милість явилась в тому, що Він послав Ісуса Христа як жертву за наш гріх. Ісус помер на хресті за кожного з нас, понісши покарання за наші гріхи.

Богу не потрібно виконання традицій, чи переконлива кількість відвідувань церкви. Бог хоче, щоб ми довірили Йому своє життя і виправдовує того, хто вірує в Ісуса. (До Римлян 3:20-26)

Зараз я можу впевнено сказати, що я в це вірю. Я вірю в Ісуса як мого Бога та Спасителя. Християнство для мене – не частинка мого життя, воно і є моїм життям. Християнство – це не традиція і не релігія, це відносини з живим Богом, і довіра Йому кожного дня, це слідування за Христом. Він для мене Той, у Кого я вчусь жити, любити, мріяти…

Хочу задати тобі питання: Чи є в твоєму християнстві Бог? Яке місце займає Христос в твоєму житті?

Подумай, а ти реально в це віриш?